З перших років існування кінематографу у Харкові знімали кіно. Наше місто можна побачити в багатьох відомих кінокартинах. У Харкові знімали класику кінематографу — «Людину з кіноапаратом» Дзиги Вертова, радянский кінохіт «Весілля в Малинівці», український історичний блокбастер «Поводир» та безкінечний експертиментальний артхаус Іллі Хржановського “Дау”. Не кажучи вже про взагалі одну з перших у світі кінокартин — документальні хроніки Альфреда Федецького 1896 року, такі як “Відхід потягу від Харківської станції” або “Народні гуляння на Кінній площі в Харкові”.  

За даними істориків кіно, у Харкові та в Харківській області було створено десятки художніх стрічок і понад тисячу документальних фільмів. Згадуємо найвідоміші з них.

«Уламок імперії» (1929)

Першим у нашій добірці є німий радянський фільм «Уламок імперії», знятий режисером Фрідріхом Ермлером у 1929 році. Сьогодні ця стрічка входить до золотого фонду світового кінематографа. В нашому місті було знято одну з найвідоміших сцен фільму.

Це картина про людину, яка «прокинулася» в іншій країні. Головний герой, колишній солдат Філімонов, під час Першої світової війни отримує важку контузію та втрачає пам’ять. Багато років він живе, не усвідомлюючи, що світ навколо кардинально змінився.
Коли пам’ять поступово повертається, герой вирушає до великого міста, де бачить абсолютно іншу реальність — нові заводи, сучасну архітектуру, масштабне будівництво та індустріалізацію.

Саме тут у кадрі з’являється Харків і Держпром виступає у якості його головного героя. На той момент Держпром був чи не найсміливішою архітектурною спорудою Європи. Збудований за кілька років до початку зйомок, він став символом технічного прогресу, модернізму та нового способу життя. Саме тому Ермлер вирішив використати його як образ майбутнього.
У фільмі герой буквально завмирає перед величезною будівлею. Глядач бачить не просто архітектурний об’єкт. Перед ним постає символ нової епохи.

Цікаво, що майже через сто років ці кадри залишаються одними з найвідоміших історичних зображень Держпрому. Сьогодні дослідники кіно називають «Уламок імперії» одним із найкращих прикладів використання міської архітектури як драматургічного інструменту. Фактично Харків у стрічці став окремим персонажем. Саме тому історики архітектури часто використовують кадри з фільму як документальне свідчення того, як виглядала площа Свободи та Держпром наприкінці 1920-х років.

Читайте також: Апокаліпсис, амфетамін та Євген Коновалець: топ-10 неочікуваних книжок про Харків

«Людина з кіноапаратом» (1929)

Якщо «Уламок імперії» показав Харків як символ індустріальної революції, то Дзига Вертов зробив місто частиною одного з класичниї документальних фільмів усіх часів. «Людина з кіноапаратом» давно перестала бути просто кінострічкою. Сьогодні її вивчають у провідних кіношколах світу як приклад революційної операторської роботи, монтажу та новаторської кіномови. У 2014 році авторитетне британське видання Sight & Sound назвало її найкращим документальним фільмом в історії кінематографа.

У стрічці немає традиційного сюжету. Немає професійних акторів. Немає діалогів. Головним героєм стає саме місто. Камера від світанку до ночі спостерігає за його життям. Прокидаються вулиці. Відчиняються магазини. Починають рухатися трамваї. Запускаються заводи. Поспішають на роботу тисячі людей. Усе це складається у величезну симфонію великого міста.

Фільм створювався одночасно у кількох українських містах — Харкові, Києві та Одесі. Проте саме Харків займав особливе місце.
Як тодішня столиця України він символізував сучасність, технічний прогрес і швидкий розвиток. У кадрі можна впізнати: площу Свободи, Держпром, центральні вулиці, трамвайні маршрути, промислові підприємства, міські ринки, парки, жваві перехрестя.
Сьогодні ці кадри мають не лише мистецьку, а й величезну історичну цінність.

Оператор Михайло Кауфман застосував прийоми, які у 1929 році здавалися фантастикою. Він знімав із дахів будинків, лягав між трамвайними рейками, використовував приховану камеру, експериментував із подвійною експозицією, застосовував пришвидшену та уповільнену зйомку. Багато сучасних режисерів і операторів визнають, що саме ця стрічка змінила уявлення про можливості документального кіно.

Для істориків Харкова «Людина з кіноапаратом» стала справжньою машиною часу. Вона зберегла вигляд міста майже столітньої давності, архітектуру, транспорт, моду, повсякденне життя, роботу заводів, відпочинок містян. Це не постановочна реконструкція, а справжній день із життя тодішньої столиці України. Саме тому стрічку регулярно використовують дослідники історії Харкова, архітектори та урбаністи.

Після виходу «Уламка імперії» та «Людини з кіноапаратом» Харків остаточно закріпив за собою статус одного з найкінематографічніших міст України. Наприкінці 1920-х років він був не лише політичною столицею УРСР, а й лабораторією нових архітектурних ідей, промислового розвитку та культурних експериментів. Саме тому сюди приїздили режисери, які прагнули показати сучасне європейське місто, що стрімко змінюється.

«Нариси радянського міста» (1929)

Є фільми, які дивляться заради сюжету. А є стрічки, що з роками стають безцінними історичними документами. Саме така документальна картина «Нариси радянського міста», створена режисером Дмитром Дальським на Одеській кінофабриці Всеукраїнського фотокіноуправління.

Сьогодні ця стрічка цікава не лише кінознавцям. Для істориків, архітекторів і краєзнавців вона є справжньою машиною часу, яка дозволяє побачити Харків таким, яким він був майже сто років тому.

Наприкінці 1920-х років Харків був одним із найдинамічніших міст Європи. Тут будували нові квартали, відкривали театри, запускали заводи, прокладали трамвайні лінії. Саме цей ритм життя й прагнули передати автори фільму.

«Нариси радянського міста» не мають традиційного сюжету. Це так звана «міська симфонія» — жанр, що був надзвичайно популярним у європейському авангардному кіно. Камера просто спостерігає за містом: від ранкового пробудження до вечірнього життя, показуючи людей, транспорт, підприємства, театри та площі.

Для сучасного глядача найбільшою цінністю фільму є кадри міста, багато з яких сьогодні вже неможливо відтворити.
У картині можна побачити тодішні Держпром, Палац Праці, театр «Березіль» Леся Курбаса, центральні вулиці міста, великі промислові підприємства, книжкові базари, кінотеатри, міський транспорт, заводські цехи та повсякденне життя харків’ян.

Особливу увагу оператор приділяє не лише архітектурі, а й людям. Робітники, студенти, продавці, діти, артисти — усі вони стають героями цієї незвичайної документальної розповіді.

Сьогодні «Нариси радянського міста» вважають одним із найважливіших аудіовізуальних документів про Харків міжвоєнного періоду. Завдяки стрічці можна простежити, як виглядали вулиці, транспорт, театральні афіші, магазини та навіть міська реклама майже сто років тому. Для багатьох істориків цей фільм має не меншу цінність, ніж архівні фотографії, адже він показує місто в русі — живим, гамірним і сповненим енергії.

«Весілля в Малинівці» (1967)

Мабуть, немає людини, яка хоча б раз не бачила музичну комедію «Весілля в Малинівці», касовий хіт радянського кінопрокату 1967 року, який подивилося 75 мільйонів глядачів. “Приготуйтесь, фрау-мадам, я урок вам перший дам”, “А я тобі відірву голову, і скажу, що так і було”, “Чує моє серце, що ми на порозі грандіозного шухеру” — чимало смішних реплік цього фільму на довгі роки перетворилися на народні цитати.

Далеко не всі знають, що знамените село Малинівка — не вигадка сценаристів. Зйомки відбувалися саме в селі Малинівка Чугуївського району Харківської області, яке й подарувало фільму свою назву.

На початку роботи над фільмом режисер Андрій Тутишкін разом із художниками об’їхав десятки українських сіл у пошуках ідеальної локації. Саме Малинівка підкорила творців своїми широкими вулицями, мальовничими краєвидами, білими хатами під солом’яними дахами та майже незміненою атмосферою українського села початку ХХ століття. Фактично природні декорації були настільки вдалими, що потребували мінімальних змін.

У фільмі можна побачити не лише саме село, а й характерні Слобожанські пейзажі: зелені пагорби, польові дороги, сади та безкраї луки. Завдяки цьому стрічка й сьогодні виглядає напрочуд живою та щирою. Цікаво, що до зйомок залучали й харківських акторів, а після виходу фільму Малинівка стала справжньою туристичною родзинкою області. У 2013 році в селі навіть відкрили пам’ятник одному з найяскравіших персонажів картини — Попандопулу.

«Ад’ютант його високоповажності» (1969)

Одним із найвідоміших радянських серіалів, або як їх тоді називали, телевізійних фільмів кінця 1960-х років став п’ятисерійний пригодницький телефільм «Ад’ютант його високоповажності» режисера Євгена Ташкова.

Після прем’єри у 1969 році стрічка миттєво стала телевізійним хітом. Мільйони глядачів стежили за пригодами розвідника Павла Кольцова, червоного шпигуна, який під виглядом ад’ютанта проникає до штабу білогвардійської армії. Однак для Харкова цей фільм має ще одне значення.

Фільм серед інших міст знімали у  Харкові. У кадрі можна побачити знайомі широкі вулиці, адміністративні будівлі, залізничну інфраструктуру та міський простір, який добре передає атмосферу початку ХХ століття. Наприкінці 1960-х років у центрі міста ще зберігалося багато будівель дореволюційної забудови, які майже не потребували декорацій. Особливо цінними були історичні квартали, залізниця, широкі вулиці без сучасної забудови, адміністративні споруди початку ХХ століття. Такі локації дозволяли максимально достовірно відтворити атмосферу революційних років.

«Самотня жінка бажає познайомитися» (1986)

У середині 1980-х років український режисер В’ячеслав Криштофович представив глядачам зовсім інше кіно — без масштабних батальних сцен, історичних декорацій і пригод. Його фільм «Самотня жінка бажає познайомитися» став камерною історією про людську самотність, надію та бажання знайти близьку людину.

За сюжетом, одинока 43-річна Клавдія, у якої все не складається особисте життя, з відчаю дає оголошення про те, що хоче познайомитися з порядним чоловіком. Відгукується Валентин – побитий життям колишній цирковий артист, який отримав травму на роботі, став інвалідом, спивається на фоні безгрошів’я, але не втратив людську гідність.

На відміну від багатьох стрічок того часу, режисер не прагнув зробити місто ефектним. Навпаки, йому було важливо показати звичайне життя. Тому в кадрі з’являються знайомі двори, тихі алеї, парки, житлові квартали та міські вулиці, які могли бути впізнаваними для тисяч людей. Саме ця природність і створила особливу атмосферу картини. Глядач ніби стає випадковим свідком життя звичайних людей.

Попри те, що фільм не акцентує увагу на міських пам’ятках, уважні глядачі легко впізнають характерні риси Харкова: просторі проспекти, зелені сквери, типову забудову 1970–1980-х років, великі житлові масиви, радянський міський транспорт. Усе це створює дуже правдивий образ великого українського міста кінця радянської доби.

«Матч» (2012)

Історична спортивна драма «Матч» російського режисера Андрія Малюкова присвячена так званому «матчу смерті», який у 1942 році начебто відбувся в окупованому нацистами Києві між місцевими футболістами та командою Люфтваффе. В тому матчі радянська команда героїчно перемогла німців, за що її усю німці буцімто потім розстріляли. Історична достовірність цієї події, як і багатьох інших міфів радянсько-німецької війни, ставиться істориками під сумнів.

В десяті роки у Харкові було менше кондиціонерів на стінах будинків, тому на роль Києва часів Другої світової війни вибрали саме його.

Дива того мирного часу — в картині знялися російський актор Сергій Безруков і український актор Остап Ступка. Картина, звичайно ж, нашпигована російською ідеологією того часу, яка хоч і була тоді значно менш агресивною до українців та українства, показувала нас в основному або як добрих малоросів-молодших братів або як поганих бандерівців. Українці й там показані в ролі поліцаїв, про що писав, зокрема, російський кінематографічний журнал “Сеанс”:

“Загалом несоромний, непідлий, небарабанний фільм Андрія Малюкова залишає дуже подвійне враження. Насамперед, що він знятий років десь 30 тому, незважаючи на неприпустимість у ті роки єврейських та амурних сцен. Усі герої навперебій одружуються та йдуть у військкомат добровольцями, всі вівчарки на розрив гавкають. Поліцаї кажуть «швидше», німці кажуть «шнель». Добрі люди ховають єврейських дітлахів, недобрі люди несуть ворогові хліб-сіль. Фріці грають грубо, наші грають культурно, камера в ліричних сценах повзає на настінний килимок, євреїв женуть у рів під «Лілі Марлен». Все складається з готових стандартних кубиків-напівфабрикатів, заморожених про запас у період стратегічних запасів”.

На зйомках сталося кілька неприємних інцидентів, що зараз можна сприйняти, як погані для відносин двох народів. Коли знімали сцену вибуху, повилітали вікна в будинках і постраждали четверо каскадерів. Російську акторку Єлизавету Боярську вкусила бродячас собака і її довелося усипити. В Україні картину заборонили в 2014 році через антиукраїнські наративи.

«Поводир» (2014)

Одним із наймасштабніших українських блокбастерів десятих років став фільм Олеся Саніна «Поводир».Картина розповідає драматичну історію американського хлопчика Пітера та незрячого кобзаря Івана Кочерги на тлі трагічних подій початку 1930-х років.
Для створення історичної достовірності команда проєкту шукала міста, які зберегли архітектуру міжвоєнного періоду. Харків став одним із ключових місць зйомок.

Режисер прагнув мінімізувати використання комп’ютерних спецефектів, саме тому значну частину історичних декорацій створювали безпосередньо на вулицях міста. В 1930-х роках Харків був столицею радянської України, тому вибір міста для зйомок здається логічним. Для зйомок навіть відновили перший трактор Харківського тракторного заводу, випущений у 1931 році. Крім Харкова, картину знімали в Києві, Переяслав-Хмельницькому та локація заходу України. У фільму був солідний бюджет у 2 млн долларів, він має досить високий рейтинг MDb — 7,4/10, тому його і зараз не соромно дивитися.

За своєю суттю  “Поводир” – це роуд-муві. За сюжетом 10-річний син вбитого чекістами американського інженера тікає від червоних. В цьому йому допомагає сліпий бандурист і колишній командир роти армії УНР. У фільмі обігрується давній історичний міф про розстріляний в СРСР з’їзд українських кобзарів, який хоч і не знайшов документальних підтверджень, проте цілком може бути правдою.

Після виходу картина отримала численні нагороди, а також була висунута Україною на здобуття премії «Оскар» у категорії «Найкращий міжнародний повнометражний фільм». Для Харкова ця стрічка має особливе значення ще й тому, що вона показала місто світові зовсім інакшим — історичним, драматичним, величним і надзвичайно кінематографічним.

Читайте також: Зелені місця сили: топ-15 найкрасивіших парків Харкова

 «ДАУ» (2019)

Напевно, жоден кінопроєкт не викликав стільки дискусій, як «ДАУ» режисера Іллі Хржановського. Спочатку задум був доволі традиційним — художній фільм про видатного фізика, лауреата Нобелівської премії Лева Ландау. Проте згодом він перетворився на грандіозний мистецький експеримент. З 2008 року його кілька років болісно знімали, потім так само довго болісно монтували, і те, що в результаті вийшло, багатьох просто шокувало.

Байопик про життя Ландау перетворився у безкінечний серіал, котрий майже ніхто до кінця не бачив, живу зйомку людей в екстремальних обставинах без сценарію, арт-хаус, перформанс, філософську притчу, майже снафф-відео і якусь кінематографічну оргію з кривавим вбивством живої свині, елементами порнографії та участю російського неонациста Тесака, котрого згодом вбили в російській тюрмі.

У 2008 році на території колишнього басейну «Динамо» в Харкові почалося будівництво гігантського комплексу площею близько 12 тисяч квадратних метрів. Тут звели ціле радянське науково-дослідне містечко, лабораторії, житлові корпуси, їдальню, редакцію газети, перукарню, клуб. Навіть внутрішню «державну установу» із власними правилами. Фактично це було окреме місто всередині міста, яке жило за законами СРСР 1930–1960-х років.

Найдивовижніше те, що декорації не були просто фоном. Сотні учасників проєкту роками жили всередині створеного простору. Вони користувалися речами відповідної епохи. Носили одяг тих років. Отримували зарплату радянськими рублями. Спілкувалися так, ніби сучасного світу не існувало. Завдяки цьому режисер прагнув досягти максимальної природності поведінки людей перед камерою.

Вибір міста був невипадковим, оскільки Лев Ландау працював тут у фізико-технічному інституті. Крім того, конструктивістська архітектура міста ідеально відповідала естетиці проєкту.

«ДАУ» отримав міжнародне визнання, але водночас викликав численні дискусії щодо методів роботи режисера та умов зйомок. Зокрема, Харківська прокуратура заводила кримінальне провадження і перевіряла факти катування немовлят під час зйомок деяких екстримальних сцен фільму.

За не підтвердженими даними, бюджет картини обійшовся у 70 млн доларів. Гроші начебто давав російський великий бізнес. В результаті було відзнято 700 годин матеріалу і змонтовано 13 фільмів, які почали виходити з 2019 року. Деякі харківські учасники проекту натякали, що уся ця історія була більше схожа на “розпил бабла”, ніж на справжню кінематографічну роботу. Втім, на європейських кінофестивалях фільми проекту отримували нагороди.

«Mr. Jones» («Ціна правди», 2019)

Ще одним міжнародним проєктом, який знімали у Харківі стала історична драма польської режисерки Аґнешки Голланд “Ціна правди”. Фільм розповідає історію валлійського журналіста Ґарета Джонса — людини, яка однією з перших розповіла світові правду про Голодомор в Україні. Картина була створена у співпраці Великої Британії, Польщі та України. Фільм знімали в кількох країнах — Україні, Польщі, Шотландії. Бюджет картини склав 262 млн грн.

Частина українського знімального періоду проходила саме у Харкові. Зокрема, для роботи тимчасово перекривали площу Свободи. Крім того, у зйомках були задіяні Держпром, Харківський метрополітен, Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна та інші міські локації.

Попри те, що стрічка присвячена Україні та Голодомору, саме Харків використовували для відтворення окремих сцен Москви початку 1930-х років. За словами режисерки Аґнешки Голланд, архітектура міста найкраще відповідала потрібній атмосфері, тоді як інші сцени знімалися також у Києві, Польщі та Шотландії.

«Ціна правди» стала першим масштабним міжнародним художнім фільмом про журналіста Ґарета Джонса та трагедію Голодомору.
Харківські локації допомогли авторам максимально правдиво відтворити атмосферу початку 1930-х років. Сьогодні ця стрічка залишається одним із найважливіших фільмів про боротьбу за правду та свободу слова. Більшість критиків схвально відгукнулися про картину, хоча були й такі, які назвали фільм провалом.

Kharkiv One